«Українські щоденники». Війна очима естонського документаліста

 

Книга Вагура Лайяпеа, репортажні нотатки й фотографії, крім їхньої документальної цінності, є ще одним проявом солідарності, що їх демонструють естонці.

На цій війні рівень зла зашкалює. Дивитися навіть заголовки новин бракне сил. Росіяни вже перевершили злочини, які чинили гітлерівці. Сучасним європейцям, вихованим у дусі християнського гуманізму, важко повірити у ту підлість, безсердечність, які демонструють російські окупанти щодня, щохвилини. Тому так важливі свідчення про війну саме західних людей.

Вагур Лайяпеа — естонський документаліст, кінорежисер і літератор. Він не лише багато спілкувався з українськими біженцями в Естонії, а й бував в Україні під час війни, яка все ще триває. Він — досвідчений європейський письменник, автор кількох книжок, що перекладені, зокрема, фінською, угорською, румунською, нідерландською мовами. І от написав книгу, яку швидко видали українською у невеликому видавництві з Тернополя. Вага слів європейського свідка — неоціненна.

Серед документалістів є відчайдухи, які прагнуть зафіксувати людське горе: їздять по гарячих точках, місцях землетрусів і епідемій. Без них у людства, мабуть, не вистачало б органів зору й слуху.

Життєвий шлях Вагура Лайяпеа — у чомусь типовий, а в чомусь ні. Він закінчив філологічний факультет університету в Тарту. Там же здобув ступінь магістра, захистивши дисертацію на тему естонської жестової мови. Понад 10 років працював учителем у Талліннській школі для глухих. Тобто він вельми чутливий до невербальних методів спілкування. Й навіть не знаючи української, здатний по очах, по жестикуляції вгадати правильну емоцію, настрій співрозмовника, напрямок його думки.

Як режисер-документаліст Лайяпеа їздив до Афганістану. Там його схопили таліби й ув’язнили за підозрою у шпигунстві. Сидів у тюрмі недовго, його обміняли. Описав той свій досвід у книзі «Афганський бранець», що вийшла 2018 року. Й тепер от — «Українські щоденники» (Вагур Лайяпеа, «Українські щоденники». Переклад з естонської Софії Брегман. Тернопіль, видавництво «Мандрівець», 2024).

Книжку складено з багатьох життєвих історій українців, вони були вперше опубліковані в естонській газеті Postimees. Автор зробив і оприлюднив також сотні виразних документальних фотографій українців. Тих, хто стоїть біля свого розбомбленого житла і хто вивозить «вантаж 200». Бійців і лікарів. Матерів і волонтерів. Поранених і вбитих. Але насамперед живих. Тих, хто не здається лиху.

Локації, в яких діють описувані автором українці, — Краматорськ, Ірпінь, Херсон. А ще — Конотоп, Балаклія, Чермалик, Попільня — значно менш відомі світові, й такі, що нечасто фігурують у медіа. Автор розказує реальні життєві історії, що передають жорстоку безсенсовість війни.  У людей є тіла, обличчя, емоції — і все це здатний описати документаліст. Наприклад, автор передає слова лікаря поліклініки у Балаклії, що була зайнята московитами: сюди «привозять людей, катованих окупантами. На тілах — сліди тортур електричним струмом. Ці побиті чоловіки були схожі на переляканих дітей». Це — про мирних жителів, не про комбатантів. Одна з глав «Українських щоденників» так і називається: «100 днів катувань Анатолія». Йдеться про 70-літнього кінорежисера з Харківщини. За що ж його катували? «Хотіли, щоб я працював на них, — каже Анатолій. — Щоб я знімав для них пропагандистські відеоролики».

Вагур Лайяпеа також шукає відповіді на питання, де українці знаходять моральну силу, аби протистояти цій антилюдяності? Скажімо, є відоме відео від 26 лютого 2022 року, знятого у місті Бахмач, де чоловік «голіруч пішов на російський танк і зупинив його. Але ніде не згадувалося ім’я сміливця». Естонський дослідник проводить свою розвідку: вирушивши у Бахмач, знаходить і з’ясовує його ім'я — Сергій Севченко. Виявляється, Сергій сам служив колись танкістом, тому знав, як осліпити танк, закривши йому оглядову щілину. Глава про випадок у Бахмачі називається «Такі вони люди, українці».

Автор намагається змальовувати побачене й почуте, однак він майже не висловлює публіцистично свої оцінки чи емоції.

Соціологи помітили: людство вперше в історії 24 лютого 2022 року отримало можливість спостерігати війну наживо, онлайн. Не лише ті, кого вона не стосується впритул — солдати, біженці, полонені, поранені. А й люди з Антарктиди чи з карибських курортів — звідусіль. Війна для багатьох — шоу. Та злочини — реальні, й вони повинні бути не пробачені, а покарані. А поки йде війна — задокументовані, не забуті. Й тут свідчення таких людей як Вагур Лайяпеа — велика допомога українцям.

Книжка Вагура Лайяпеа видана, крім естонської та української мов, також англійською.

Джерело: https://ms.detector.media/trendi/post/37928/2025-05-12-ukrainski-shchodennyky-viyna-ochyma-estonskogo-dokumentalista/