«Зберігайте спокій і продовжуйте діяти». Як британці пережили блекаути та ракетні удари німців під час Другої світової війни

 

Під час Другої світової війни народ Великої Британії пережив те, із чим стикаються нині українці. Постійні сигнали повітряної тривоги, бомбардування та блекаути не зламали їх, а Британія стала однією з країн-переможниць.

Після одного з повітряних нальотів загорівся Музей природознавства. Поки його гасили, вода потрапила на 147-річне насіння шовкового дерева з колекції, і воно згодом проросло.

Бомби зруйнували зоопарк, звідти втекла зебра, і городяни бачили на вулицях чорно-білу примару.

Жителів міста закликають проводити в протигазі щонайменше 30 хвилин на день, щоб звикнути до нього на випадок газової атаки. Дітям видано протигази із зображенням Міккі Мауса.

Про це писали лондонські газети восени 1940-го, в розпал масових бомбардувань англійських міст німецькими літаками.

7 вересня 1940 року в Британії було схоже на 24 лютого 2022 року в Україні — мешканці Лондона прокинулися від вибухів.

«Лондонський бліц» тривав вісім місяців. За цей час під бомбами загинули понад 40 тисяч людей, близько 1,4 мільйона залишилися без житла.

Люфтваффе (повітряні сили Третього Рейху) бомбили військові об'єкти, дамби та гідротехнічні споруди, портові доки. Але згодом почали знищувати житлові квартали та "центри ухвалення рішень". Одними з їхніх мішеней стали будівля парламенту − Вестмінстерський палац і королівська резиденція в Букінгемському палаці.

 

Німці були переконані, що бомбардування Лондона зламає дух його жителів і завдасть Англії такої шкоди, що висадка десанту на Британські острови не знадобиться − країна капітулює і вийде з війни.

Але британці не скорилися, вони вистояли.

Британці продовжили жити своє звичне життя. Так, як це роблять зараз українці. Вони ходили в ресторани та паби, відвідували концерти, працювали, висаджували квіти. А на дахах бомбосховищ вирощували овочі. Усе це — попри постійні повітряні тривоги.

         Про настрої лондонців у проміжках між нічними бомбардуваннями писала у своєму щоденнику американська журналістка і мандрівниця Вірджинія Коулз:

«Розмови точилися навколо однієї теми − де і як спати. У кожного була своя теорія з цього приводу: хтось надавав перевагу підвалу; інші запевняли, що горище або дах безпечніші − вас не завалить уламками так, що ви не зможете вибратися; хтось рекомендував вузьку траншею, викопану в саду позаду будинку; знайшлися й ті, хто наполягав на тому, що краще забути про це все і з комфортом померти в ліжку».

Уривки з особистих щоденників англійського письменника Джорджа Орвелла:

25.06.1940

«Минулої ночі близько першої години повітряна тривога...

Ми піднялися й одяглися, але до сховища не пішли. Так усі чинять, тобто піднімаються, а потім просто стоять, базікають, що має дуже дурний вигляд. Але здається природним прокинутися, коли чуєш сирену, а потім соромно йти до сховища, якщо немає пострілів чи інших причин для занепокоєння»

23.08.1940

«Сьогодні вночі, близько третьої, повітряна тривога. Встав, подивився на годинник, відчув, що ні на що не здатний, і одразу знову заснув...

Той факт, що зараз повітряна тривога лунає всюди на великій території, коли німецькі літаки діють лише в одній її частині, призводить не тільки до того, що люди без необхідності прокидаються або відриваються від роботи, а й до того, що в багатьох складається враження, ніби повітряна тривога завжди буде хибною, а це, вочевидь, небезпечно»

31.8.1940

«Сигнали повітряної тривоги, приблизно по пів дюжини або близько того на кожні 24 години неабияк всім набридли.

Стрімко поширюється думка, що потрібно просто не зважати на нальоти, окрім тих, про які відомо, що вони масштабні й відбуваються у твоєму районі.

Щонайменше половина тих, хто прогулюється в Ріджентс-парку, на мій погляд, не звертає уваги на сигнал тривоги».

17.4.1941

«Найважчий наліт минулої ночі, можливо, найсильніший за багато місяців для Лондона...

Зенітки продовжували гуркотіти майже всю ніч. Сьогодні не можу знайти жодної людини, хто б сказав, що спав минулої ночі, і Е. каже те саме. Звичайна формула: «Я ні на мить не заплющував очі». Гадаю, все це дурниці. Звичайно, в такому гуркоті важко заснути, але Е. і я, напевно, проспали пів ночі».

Через ракетні обстріли в Британії також були регулярні блекаути. Окрім того, у країні був дефіцит пального та продуктів.

Звісно, це спричиняло складнощі та проблеми, але життя на цьому не зупинялося — британці не зневірювалися.

«Я стояла на тротуарі мосту Гангерфорд, що перетинає Темзу, і дивилася, як зникали вогні по всьому Лондону. Величезне місто нагадувало казкову країну з вогнями, що простягалися до небес, а потім усі райони, один за одним, занурилися в темряву, наче хтось клацнув вимикач…» — писала шотландська журналістка Меа Аллан.

У 1940 році найпопулярнішим товаром стали білі куртки, тростини з маленькими вбудованими лампочками, люмінесцентні значки і нарукавні пов'язки, які допомагали помітити один одного в темряві.

Гортаючи спогади лондонців 1940-го, українцям неважко впізнати себе сьогоднішніх.

 

Повітряний терор проти мирного населення виявився безсилим − як це було в історії і до, і після бомбардувань Лондона.

13 лютого 1945 року британська авіація завдала удару по Дрездену − союзники скинули на місто 4000 тонн авіабомб. Так «безконтактна війна» і «терор міст з повітря» перетворилися на бумеранг не вибіркової відплати, який не ділив німців на «хороших» і «поганих».

І це ще один невивчений онуками «дідів, що воювали» урок не відретушованої історії.