Євген Маланюк: під багнетом і пером

 

1 лютого, 125 років тому народився один з найбільш знакових українських поетів ХХ століття ЄВГЕН МАЛАНЮК

Його знали під прізвиськом «імператор залізних строф», хоча сам про себе він писав «я кривавих шляхів апостол».

Його безкомпромісною поезією захоплювалися молоді революціонери-оунівці і її ж остерігалися поважні партійні діячі з українських діаспорних кіл.

Його ім’я було впізнаване в Чехословаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді і скрізь, де жили українці – і, водночас, піддане остракізму та забуттю на Батьківщині. З подачі більшовицької партії інший український поет, Володимир Сосюра називав Маланюка «фашистиком» і пророкував у віршах «ми ще зустрінемось в бою». Хоча, згодом і шкодував про це.

Народився Євген Маланюк в селищі Новоархангельське на Кропивниччині. Євген виріс у чумацько-козацькій родині, яку сам пізніше описував як таку, що мала деяку «роздвоєність». Мати прививала синові любов до слова і мистецтва як українська інтелігентка, а батько – пошану до вікових традицій предків, адже, попри всі спокуси і труднощі, сам до смерті залишився сповнений національним духом.

Змалку був здібний до навчання, у 13 років почав віршувати. А вже в 17, з початком Першої світової війни взяв у руки зброю і три роки провів на фронтах. Згодом з подачі іншого класика літератури Ремарка, таких-от юнаків, чия молодість пройшла на війні, стали називати «втраченим поколінням».

Та в той час, коли для ровесників Маланюка в Європі війна закінчилася, для нього самого й десятків тисяч українців все тільки розпочиналося. Революція, проголошення української держави, війна на кількох фронтах задля того, щоб її втримати, і, зрештою, поразка та відступ в еміграцію – це були ті події, які остаточно визначили і долю Євгена і його становлення як поета.

Перебуваючи в таборах для інтернованих вояків, він засновує журнал «Веселка», в якому друкує перші вірші, організовує культурне життя. Роки у польських таборах інтернованих — це аж ніяк не райське життя: гниди і воші в одязі, тиф і туберкульоз — навколо.

А потім перебирається до Чехословаччини, де продовжує літературну діяльність і поступово стає одним із головних поетів діаспори. Тематика його віршів – переважно, військова або громадянсько-патріотична. У нього виходить ряд збірок («Стилет і стилос» - 1925, «Земля й залізо» - 1930, «Земна мадонна» - 1934, «Перстень Полікрата» - 1939).

Та повністю поринути в поезію йому не вдалося. На заваді стояли новини з України, які ставали чимраз невтішніші, а також особисті переживання. Через невдале кохання до Наталії Лівицької-Холодної Євген ледь не покінчив із собою. Згодом він одружився з українкою, що жила в Подєбрадах, Зоєю Равич, однак через 4 роки шлюб розпався.

Переїхавши в Польщу, він познайомився і взяв шлюб із чешкою Богімулою Савицькою. Та під час Другої Світової війни подружжя змушене було взяти розлучення з міркувань безпеки.

Після війни відомий поет, як і сотні тисяч українців, жив у Німеччині в таборах для біженців. Згодом йому вдалося виїхати до США, де й минули останні роки його життя.

У 1962 році йому вдалося відвідати Польщу, та в Україну їхати він не ризикнув. Саме тоді він востаннє побачив колишню дружину Богумілу і сина Богдана. Та навіть у цей час йому довелося бути пильним, щоб не втрапити в руки радянської розвідки і не бути таємно викраденим.

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку. Похований на кладовищі Сант-Баунд-Брук. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з'явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Чимало його творів залишаються актуальними і в наш час.

«Євген Маланюк, залишивши Україну, загалом 48 років жив у Польщі, Чехії, Німеччині та США. І весь час був «станцією, яка постійно висилала на Батьківщину національну енергію». У Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна», - писав Леонід Куценко в передмові до видання його творів.

Бути довічним емігрантом, постійно перебувати в опалі однодумців і навіть поціновувачів творчості, – саме такою була доля Євгена Маланюка. Його мова була завжди позбавлена зайвої толерантності і ввічливості. Чітке розрізнення чорного і білого, на жаль, і досі сприймається широким загалом вороже.

«Крізь зойк заліз, крізь звіра рик, крізь дим руїни – Україну Новий узріє чоловік» (Євген Маланюк).