Табір смерті. Аушвіц-Біркенау

 

"Фабрикою смерті" називали нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау, розташований неподалік польського містечка Освенцім. Протягом 1940–1945 років тут знищили 1,3 мільйона осіб – переважно євреїв, а також ромів, поляків, українців. Звільнивши від нацистів, табір не зруйнували – на цьому наполягли вцілілі в’язні. Тепер тут діє меморіальний музей. Щороку його відвідує близько двох мільйонів людей.

Цієї подорожі ви ніколи не забудете. Ваші ноги будуть ступати по місцях, де за годину вмирали тисячі людей, де падали й гинули від голоду діти. На цих 500 гектарах – не так багато метрів, на які б не стікала кров. Ви побачите, на що здатна людська жорстокість і наскільки сильною буває жага до життя.

У травні 1940 року у колишні казарми 5-го артилерійського полку біля містечка Освенцім поселили нових мешканців. Ними були 30 кримінальних злочинців з табору Дахау та – дещо пізніше – кількасот поляків з різних міст.

Територію навколо казарм, які відтепер стали бараками, обнесли подвійним рядом колючого дроту, через кожні кілька метрів поставили вартові вежі. Вхід до нового табору прикрасили ворота з написом "Arbeit macht frei" – "Праця робить вільним".

Так почалася історія найвідомішої "фабрики смерті" - концтабору Аушвіц. Середній термін життя в'язня Аушвіцу – чотири місяці. Мало хто витримував довше.

Сьогодні "Аушвіц 1" – це приблизно 30 будинків, колишніх бараків та адміністративних приміщень, кухні. Навколо – колючий дріт. У десятьох спорудах розмістили експозиції – документи, фотографії, інформаційні стенди, речі в’язнів.

Перший блок. За склом гори бляшаних банок з-під газу "Циклон Б". До війни таким нищили комах і гризунів. А в Освенцімі його жертвами стали люди. Вмісту одної такої банки вистачало, щоб убити півтисячі людей.

Перше випробування газу провели 3 вересня 1941 року у блоці № 11 на радянських військовополонених, які не мали сил працювати. Вони померли не одразу – мучилися добу. Тоді кількість газу збільшили. Тест визнали успішним. 

В’язням говорили: "Ви приїхали з дороги, треба продезінфікувати одяг і речі, помитися. Заходьте всі в душ". Просили запам’ятати, де кладуть речі, щоб потім забрати. Двері щільно закривали й подавали газ. Через 15–20 хвилин всі гинули. Тіла спалювали.

Арештантам нашивали на роби геометричні фігури різних кольорів. Євреї носили шестикутну зірку, політичні в’язні та радянські полонені – червоний трикутник, роми – чорний, гомосексуалісти – рожевий, свідки Єгови – фіолетовий. Решту позначали зеленими трикутниками.

Табір був прибутковим підприємством. Щомісяця "Фабрика смерті" приносила до державної скарбниці 2 мільйони марок. Щодня у прибулих до табору євреїв вилучали майже 12 кілограмів золота. Його переплавляли на злитки. Прикраси сортували. Забирали одяг, особисті речі. Із волосся, що зістригали з трупів, шили матраци, перуки, килими. Навіть попіл із газових печей продавали як міндобриво для землі. Два бараки виділили, щоб зберігати коштовності. В’язні називали їх "Канадою" – так уявляли далеку багату країну.

Блок № 5. Вузькі коридори. Повітря затхле. 

На другому поверсі просторий зал з обох боків за склом – 110 тисяч пар взуття. Гори чобіт, черевиків, босоніжок на підборах.

 Окремо складені зовсім крихітні дитячі черевички.

Далі – приміщення з валізами, посудом, 40 кілограмів окулярів. Є милиці, штучні кінцівки, залізні корсети.

Найстрашніша кімната – з жіночим волоссям. Його тут більше двох тонн. Чотириметрові гори різнокольорового волосся, яке зістригали з уже мертвих жінок. Експонати за склом, але відчувається сморід чи то мокрої шерсті, чи то шкіри.

Спочатку табір складався із 20 будівель. Потім з’явилося вісім нових корпусів, а до старих добудували поверхи. Всього Аушвіц охороняло приблизно 6 тис. осіб. 

Охоронці вважали в’язнів представниками нижчої раси. За найменший проступок розстрілювали. Для цього існувала спеціальна "стіна смерті" – бетонна стіна між двома бараками, вкрита звукоізоляційним матеріалом. Тепер там лежать вінки та квіти з чорними стрічками.

Ліворуч від стіни – вікна табірної лікарні-барака № 10. Тут професор Карл Клауберґ проводив над єврейками експерименти зі стерилізації, а доктор Йозеф Менгеле досліджував генетику дітей-близнюків і дітей із фізичними вадами. 

Десятий блок був так званим "тотенблоком", тобто блоком мертвих. Сюди потрапляли в'язні, які повинні були загинути в таборі в найшвидший можливий термін.

Хоча внутрішній поділ бараку нічим не відрізнявся від інших – ті ж триповерхові нари, кімнатка блокового, туалет, в'язні з десятого блоку майже не отримували харчів, а на роботу їх призначали в так звані "штрафні команди", на долю яких припадали найтяжчі види робіт і найлютіші наглядачі.

Повороту звідси уже не було.

Десятий блок мав ще одну особливість – підземний поверх. Під землею було кілька камер, які на табірному жаргоні називалися "бункерами". Туди саджали в'язнів, які чимось провинилися або ж були підозрювані у підготовці втечі.

Для особливо непокірних призначалися так звані "стоячі" камери. Одну розібрали, щоб можна було роздивитися зсередини. Клітка схожа на комин, стіни вологі та слизькі.

Така камера була дуже вузька, сидіти в ній не було жодної можливості – тільки стояти. У одну таку набивали по чотири в'язні, які так проводили ніч. Зранку їх випускали і вели на роботу, як і решту. Наступну ніч все повторювалося – аж до кінця "строку", або смерті в'язня.

Року 1942 кількість в’язнів сягнула 20 тисяч. Нацисти звели ще один табір Біркенау – в селі Бжезінка, за 3 кілометри звідси. У Біркенау не було адміністративних будівель – тільки бараки, чотири газові камери і стільки ж крематоріїв. Там тільки знищували.

Дерев’яний барак схожий на стайню – крізь дірки всередину струменями потрапляє світло. Каторжники жили на триповерхових нарах, замість матраців – тонкий солом’яний настил. Маленька пічка не давала достатньо тепла. На нижніх нарах було мокро, на верхніх – холодно. Люди тулилися одні до одних по шестеро-восьмеро на середніх нарах.

    

Раціон харчування такий: вранці – баланда, схожу на "каву", або відвар із трав. На обід – суп, зварений із гнилих овочів. Вечеря – 300–350 грамів чорного глинистого хліба і трохи маргарину.

Щодня сюди прибували потяги з євреями. Їх ділили на чотири групи. Жінок, дітей, старих і немічних одразу направляли в газові камери. Сильніших – працювати на індустріальні фабрики. Близнюки та карлики цікавили Йозефа Менгеле. Гарних жінок офіцери забирали в прислугу.

У чотирьох крематоріях було по три печі. У кожному за день спалювали до 350 тіл. Попіл вкривав землю навколишніх сіл. "Ніде не родить так добре городина, як навколо Освенціма", – жартували нацисти.

А це - серце фабрики смерті. Так виглядала газова камера зсередини.

Щоб полегшити заганяння людей всередину, її замаскували під душову, вмонтувавши в стелю душові крани. Після того, як камера була наглухо забита людьми, закривалися важкі двері і крізь отвір у стелі сипався вміст банок…

"Циклон Б" виглядав як напівпрозорі жовтуваті гранули.

Щойно ці гранули опинялися в повітрі, газ набував звичної форми, поширювався і люди починали його вдихати.

Не виживав ніхто. Люди гинули не тільки від газу, а й душили один одного. "Циклон" – родич нервово-паралітичних газів часів Першої Світової війни – діяв також і на нервову систему. У приступі раптової паніки люди билися об стіни, по головах одні одних намагалися вирватися з зони дії отруєного повітря…

Страшний "циклон" нейтралізовувався звичайною водою.

"Крематорій димів безперервно. Огидний, тяжкий і солодкавий дим снувався між бараками, втискався повсюдно, не було чим дихнути".

Тіла скидалися на ноші, а ті, у свою чергу, їхали прямо у відкриті двері печі. Там перекидалися, висипаючи свою ношу у вогонь і поверталися назад. Після згорання попіл висипали у призначене для цього місце.

110 тисяч в’язнів Аушвіцу були вихідцями з України. Серед них 95 тисяч євреїв із Закарпаття, решта – військовополонені червоноармійці, члени Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Екскурсія закінчується біля пам’ятника жертвам нацизму. Монумент – це хаотично складені бетонні уламки крематорію. Майорять прапори Освенціма – білі з блакитними смужками, як роби в’язнів.

Перед ним – 23 плити з написами мовами закатованих у таборі людей. Написано українською:

"Нехай буде навіки криком розпачу й застереженням для людства це місце, на якому  гітлерівці  вбили майже півтора мільйона чоловіків, жінок і дітей, головним чином євреїв з різних країн Європи. Аушвіц-Біркенау, 1940–1945 роки".

«Щоби пам’ять була терапевтичною, вона має торкатися болісних точок» директор музею Аушвіц-Біркенау Пйотр Цивінський.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ГОЛОКОСТУ:

https://encyclopedia.ushmm.org/content/uk/article/auschwitz