Перший українець в Антарктиді

 

Портрет Антона Омельченка висить в історичному коридорі української антарктичної станції «Академік Вернадський», а його іменем названо бухту на Березі Оутса. Саме він став першим українцем, який відвідав Південний полюс. Це була його єдина експедиція, і навряд чи він взагалі колись планував відкривати нові землі. Антон чудово ладнав з кіньми й, можливо, присвятив би все життя саме цій справі. Але сталося інакше.

Почалося все в селі Батьки, що в Полтавській області. Антон був наймолодшим із семи дітей і вже з десяти років разом з братами працював — випасав кіз та овець.

Роботу їм дає поміщик Пеховський — відомий на той час власник кінних заводів. Поміщику подобається, як хлопець пасе худобу, тому він бере над ним опіку, доручає доглядати за кіньми й згодом вирішує, що хлопчина має вчитися на жокея.

Так Антон щороку виступає з конями на виставках, бере участь у перегонах , завдяки яким і вивчив англійську.

Коли поміщик Пеховський помер, все його майно та кінний завод перейшли до іншого власника – Миколи Ведєрнікова.

1904 року розпочалася російсько-японська війна. Полковник Ведєрніков подався служити на Далекий Схід, Антона він забрав із собою. Не доїхавши до місця призначення, полковник помер. Омельченку нічого не залишалося, як самотужки дістатися до Владивостока і влаштуватися жокеєм на місцевий іподром.

Приблизно в той самий час в Англії морський офіцер, який нещодавно провів успішну експедицію «Діскавері» та відкрив Землю Короля Едварда VII — півострів в Західній Антарктиді, Роберт Скотт, планує наступну досить небезпечну експедицію.

Скотт переслідує дуже шляхетну ціль — досягнути Південного полюса, аби честь цієї грандіозної події належала Британській імперії.

За планом Скотта для експедиції потрібні гончі собаки та маньчжурські білі поні, які б везли членів команди та речі. Їх має купити на Далекому Сході та доставити до Антарктиди агент експедиції Сесіл Мірз, у минулому секретний агент британських служб.

Сесіл прибуває до Владивостока, направляється до іподрому і там знайомиться за рекомендацією місцевих з найкращим жокеєм — Антоном Омельченком.

До експедиції залишаються місяці. Місія Антона — доправити з Владивостока 20 поні до Нової Зеландії та повернутися назад. Добравшись до Нової Зеландії Омельченко вперше зустрічається зі Скоттом. На цьому його подорож могла й скінчитися. Але Скотт приймає рішення включити Омельченка  до групи дослідників.

4 січня 1911 року судно «Терра Нова» з компанією прибуває до кінцевого пункту, і Антон Омельченко виходить на берег Антарктиди.

Фінальна підготовка до експедиції почалася. Антон увесь час опікується поні, також допомагає встановлювати тимчасові табори та склади з усім необхідним для учасників переходу до Південного полюса, стриже членів експедиції, бо має досвід з гривою коней, допомагає на кухні, асистує фотографу, у вільний час грає у футбол, співає пісні або танцює.

Скотт неодноразово згадував Омельченка у своєму щоденнику, вважав, що він дуже працьовитий та добре знається на роботі з кіньми. Проте зазвичай називав його у записах «маленьким росіянином», та й інші учасники експедиція відносили Омельченка до росіян. Про Україну мова не йшла через декілька причин, по-перше, у той час більшу частину українських земель контролювала російська імперія, тому іноземці усіх, хто мав слов’янську зовнішність, зачисляли до росіян, також, навряд чи Омельченко добре знав англійську, щоб пояснити, хто він такий та звідки, до того ж певний час жив у Владивостоці, де й познайомився з Сесілом Мірзом.

Ще декілька десятків років пройде з експедиції, поки не з’ясується, що один з «росіян», яких описував Скотт, — мешканець села Батьки у Полтавщині та українець за походженням. Чи ідентифікував себе Омельченко як українця — точно не відомо, проте ми знаємо, що врешті решт він повернеться до своєї домівки, зведе там хату, одружиться, матиме сім’ю, почне хазяйнувати. А ще відомо, що в Антона майстерно виходив гопак, виконання якого навіть вдалося за фільмувати.

Експедиція Скотта тривала понад рік, половина часу пішла на підготовку, а далі настав момент вирушати до омріяного полюса.

 

Скотт бере з собою чотирьох напарників та відправляється в дорогу. До середини шельфового льодовика їх на конях проводжає Антон, а коли коні вже не можуть рухатися далі, повертається з ними до бази очікувати з іншими на дослідників.

Проте група Скотта так і не повертається. Чоловіки ледве дійшли до полюса й побачили там норвезький прапор. Засмучені та втомлені вони рушили назад, проте через брак їжі та відпочинку, сильний холод та хворобу, усі вони померли на зворотному шляху.

Для британців Скотт став героєм, який помер виконуючи подвиг. Тому усю команду, що вижила, нагородив довічною пенсією та іменною медаллю сам король Великобританії Георг V.

Про життя Антона Омельченка після Антарктиди відомо небагато. Пройшов Першу світову і Громадянську війни, повернувся в рідне село Батьки , одружився і працював листоношею.

За розповідями онуків, їздив на урочисту зустріч полярників у Лондоні, отримав медаль, довічну пенсію та членство у Королівському географічному товаристві. Пенсія Омельченку надходила лише до 1927 року, коли Британія і СРСР розірвали дипломатичні відносини. Та й медаль з силуетом "Терра Нови" кудись зникла.

За іронією долі , українець, що одним з перших побував у Антарктиді  та пройшов війну , загинув у 49 років від удару блискавки на подвір’ї власного дому.

На честь Антона Лукича Омельченка названі бухта на березі Оутса (Земля Вікторії в Східній Антарктиді) та вулиця у селі Батьки.  2012 року, в межах відзначення сторіччя від експедиції Роберта Скотта, на його честь також назвали скелю на острові Росса.

Нащадки Антона Лукича – внук Віктор – дизеліст, учасник 3-ї української антарктичної експедиції, правнук Антон – механік, учасник 20-ї та 24-ї українських антарктичних експедицій.