«…іноді речі змінюються, навіть коли цього не бажаєш»

 

        Інколи батьки забувають, що діти – це маленькі дорослі, які помічають усе, що відбувається навколо них. І якщо від дітей приховувати чи не розповідати про якісь важливі для дорослих події, ні до чого хорошого це не призведе. Діти просто дофантазують елемент, якого їм бракуватиме. І ця фантазія може бути травматичною як для самих дітлахів, так і для їхніх батьків.       Власне про великі родинні недомовки й те, до чого вони призводять і йтиметься у книзі Лари Вільямсон «Хлопчик, який переплив океан у кріслі».

Утім, насправді хлопчиків у цій історії Лари Вільямсон аж двоє — це брати Бекет і Біллі Рамзі, які разом із татом щойно переїхали зі свого будинку на Медовому пагорбі до квартири над перукарнею «Їжачки та боби».

Чому вони так несподівано залишили свою домівку? Чому разом із ними не поїхала татова дівчина Перл? На ці та всі інші «чому» хлопці не отримають чітких відповідей, бо ж вони є усього-на-всього дітьми. І саме через це «усього-на-всього» вони й опиняються у цій жахливій безвихідній ситуації. І саме це «усього-на-всього» й намагається у різні способи розхитати Лара Вільямсон, знайомлячи читачів із дітьми, які наперекір долі та дорослим наважуються змінити свій маленький світ.

Повернути татову дівчину Перл, вигадати спосіб попрощатися з мамою, зрозуміти, що відбувається з татом, розібратися із шкільним проектом та вберегти та врятувати брата — на плечі Бекета випадає чимало випробувань.

Але з допомогою нових друзів і вірою у магію йому врешті-решт усе вдається. Не без сліз, не без моментів відчаю і, на жаль, не без надмірної сентиментальності та романтичної патетики.

Крім того, хоча головному герою та оповідачу лише одинадцять, його вік є радше прийомом, завдяки якому авторці вдається показати світ з іншої точки зору, такий собі дозвіл додати у реальність казковий елемент і говорити про складне просто, про серйозне — наївно.

Тож не варто шукати у романі про «Хлопчика, який переплив океан у кріслі» правдивості, лише натхнення та віри. Віри не лише у дива, але й у власні сили.

Ірландська письменниця Лара Вільямсон, створює напрочуд глибоку, дотепну і трішки сумну книжку з чудовим оптимістичним фіналом про переживання та емоції звичайних сучасних дітей у доволі звичних родинних обставинах. Сімейні проблеми, дивні сусіди, дорослі, які нічого не пояснюють, вредна й дивакувата бабуся та інші впізнавані «буденні речі» розкриваються з погляду 11-річного оповідача — прямодушно, відверто, щемливо, розбишакувато, іронічно, стилістично вишукано й дуже дотепно.