«Доки тебе хтось любить, померти – неможливо»

 

Ця історія – повернення в дитинство з його можливістю неможливого і нагадування про те, що дива існують поряд з нами, і що, попри сум, несправедливість та розпач, ми таки зуміємо їх побачити, якщо тільки відкриємо до них серце.

«Мій дідусь був черешнею» (Mio nonno era un ciliegio) — одна з найвідоміших повістей італійської дитячої письменниці Анджели Нанетті. Книгу читають і люблять у понад двадцяти країнах. Вона зібрала літературні премії Італії, Німеччини, Франції та Словаччини. Книжка увійшла до міжнародного каталогу дитячих книжок «Білі круки» (The White Ravens), створеного Міжнародною молодіжною бібліотекою в Мюнхені. А у 2003-му авторка отримала Національну премію імені Андерсена як найкраща письменниця Італії.

Книжка  торкається складних та серйозних тем (а чи може у дитячій літературі бути тема складніша за смерть близької людини?), вона не є трагічною, а швидше навпаки – життєствердною.  

Щемлива історія однієї італійської родини захоплює і не відпускає, а італійський антураж здається таким знайомим, що часом дивуєшся, як багато спільного у нас з італійцями.

Оповідь ведеться від маленького хлопчика Тоніно. Йому п’ять, він живе у місті з мамою і татом. Поруч з ними мешкають татові батьки — дідусь Луїджі та бабуся Антоньєтта з їхнім злегка пришелепуватим псом Флоппі. Пес Флоппі «був уже якийсь напівпес, бо вони (дідусь з бабусею) ставилися до нього, мов до дитини, яка, до того ж, трохи несповна розуму».

А за містом, в селі, жили мамині батьки Оттавіано та Теодолінда. У маленького Тоніно з дідусем Оттавіано напрочуд теплі та зворушливі стосунки. Дідусь із села полюбляє ділитися з онуком кумедними історіями про свої давні витівки, ба більше — вони стають друзями, яких об’єднують спільні пригоди та таємниці. А ще дідусь навчив хлопчика слухати дерева.

Історія розпочинається із новини про те, що бабуся Теодолінда помирає. Саме тоді наш маленький Тоніно вперше зустрічається з тим, чого зовсім ще не може збагнути. Єдиним, хто зміг до ладу пояснити Тоніно смерть бабусі Теодолінди, став дідусь Оттавіано:

«Знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе (гуску) Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця».

Важливим персонажем є Фелічія (походить від італійського слова «щасливий»). Це черешня, котру дідусь Оттавіано посадив на честь дня народження мами Тоніно — Фелічіти.

Щаслива черешня постає символічним втіленням і родини – як родинне дерево, і життя – як дерево життя, і дідуся – як дерево пізнання, родинне дерево та дерево життя загалом. Саме черешня допомагає Тоніно пережити смерть дідуся Оттавіано та зрозуміти, що таке турбота про близьких і рідних.

Зазвичай дорослі згадують про смерть чи померлого з сумом та ще довго після втрати виглядають пригніченими. Дідусь говорив про бабусю з трепетом замість смутку. Він вважав, що «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Саме цю думку закладено в основу книжки.

Книгу можна взяти в Чернігівській обласній бібліотеці для дітей.