Високоінтелігентна чутлива добра українка

 

Українка, яка походила з роду Лисенків, одна із засновниць Української Центральної Ради, ініціаторка створення Української Національної секції Міжнародної ліги миру і свободи.

Талановита громадська діячка, політикиня, письменниця та перекладачка Валерія О’Коннор-Вілінська.

Народилася дівчина в заможній родині О.О’Коннора на Полтавщині у 1866 році. Її батько був багатим землевласником ірландського походження, а мати належала до роду Лисенків. Вона зростала в оточенні визначних українців Київської громади: Житецьких, Старицьких, Косачів, Лисенків. А найближчими подругами письменниці були Людмила Старицька-Черняхівська та Леся Українка. Тож з дитинства оточення Валерії мало вагомий вплив на формування її особистості.

На її очах формувалася славнозвісна театральна трупа українських корифеїв, яку очолював Михайло Старицький і де за головного режисера був Марко Кропивницький.

Така мистецька атмосфера не могла не вплинути на чутливу дівчину, вона й собі береться до красного письменства, робить перші спроби в поетичних перекладах, драматургії, прозі.

Ще у гімназії разом з Людмилою Старицькою вони створюють віршовану казку «Ледащо».

Уже в 19 років Валерія заснувала у рідному селі українську народну школу і народний театр . Однак була вимушена часто переїжджати, адже за її просвітницькою діяльністю, проукраїнськими акціями та пропагуванням української мови вівся прискіпливий нагляд влади.

Деякий час О’Коннор жила у Харкові, працювала там учителькою арифметики та географії, була членкинею видавничого товариства «Издательский комитет Харьковского общества грамотности».

Проте Валерію О’Коннор вабить саме красне письменство – художня література. З-під її пера з’являються повісті, казки, п’єси для дітей.

Одружившись з першим консулом України в Швейцарії Олександром Вілінським, Валерія виїхала за кордон. Там вона вивчає французьку мову та починає робити переклади французьких поетів, зокрема Беранже.

Проте тяжіла жити на рідній землі, тому у 1907 році повернулася до Києва, почала працювати у Літературно-Науковому Віснику, стала співредакторкою журналу «Сяйво».

На замовлення Миколи Садовського у 1908 році написала першу в українській літературі дитячу п’єсу «Марусина ялинка».

Жінка не могла стояти осторонь громадського життя і на початку ХХ сторіччя долучилася до політичних процесів. О’Коннор-Вілінська брала участь в організації Всеукраїнського Національного Конгресу.

У перші роки Української держави молода політикиня була обрана членом УЦР, працювала у Міністерстві народної освіти Української Народної Республіки. Платню в Міністерстві О’Коннор-Вілінська офірує київському Молодому театрові, який тільки-но спинався на ноги…

Проте, восени 1918 року після захоплення влади більшовиками, українська діячка разом із чоловіком вимушена була виїхати до Швейцарії, де Олександр Вілінський виконує обов’язки генерального консула України, згодом вони перебираються до Відня. Починається несолодке емігрантське життя…

У столиці Австрії Валерія О’Коннор-Вілінська співпрацює з журналом «Воля», а в Журналах «Земля» і «Чайка» друкує оригінальні етнографічні замальовки.

В еміграційний період життя О’Коннор-Вілінська прагнула об’єднання українського жіноцтва та поширення інформації про українську справу в інтернаціональних жіночих колах. 1921 року під час Віденського жіночого конгресу за пропозицією та під головуванням О’Коннор у складі Міжнародної Ліги Миру та Свободи створюється Українська Національна секція, що дозволяє українкам брати участь у міжнародних конгресах та нарадах.

Від 1922 року подружжя Вілінських у Чехії. Валерія  працювала в Термінологічній комісії Української  Господарської  Академії в Подєбрадах. За кілька років завдяки активній участі комісії з’явилися українські підручники для вищої школи.

Валерія О’Коннор-Вілінська того часу багато писала. Видала в еміграції повість «Скарб» і «Над Сулою», друкувалася в празьких часописах. Жила скромно, неголосно, не виставляла себе і свої заслуги, хоча і очолювала Українську секцію Міжнародної Жіночої Ліги Миру і Свободи.

Вона організувала українську виставку та виступ хору під час «Літньої школи» Ліги миру і свободи, заснувала Союз українок-християнок, дитячий клуб, а пізніше – приватну гімназію.

Нажаль , цей плідний період життя подружжя тривав недовго. 1928 року помирає Олександр Віленський.

Натура тонкої душевної організації не витримала темпу і жорстокості еміграційного життя. Самотня, на чужині, Валерія

трагічно загинула 19 грудня 1930 року, кинувшись під потяг, та була похована в Подєбрадах , у колумбарії на місцевому цвинтарі.

Письменниця залишила по собі багату спадщину. Її художні твори проникнуті глибокою любов'ю до України. Професор В. Антонович, писав про неї: «Мімоза – ніжна, запашна квітка, що стільки насолоди дає людям, але сама від єдиного дотику людської руки ж соромливо стулює свої листочки і хилить голівку».